ДЕМЕНКО ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ
Народився Деменко Олександр Вікторович 30 листопада 1984 року в селі Великі Вільми. Хоча родина вже мала старшого сина Ярослава, Сашу любили не менше. З першого доторку, з першої посмішки, з першого крику немовляти Віктор Іванович та Наталія Петрівна відчули себе найщасливішими батьками у всьому світі. І навіть, коли у сім`ї Деменків з`явився третій син Владислав, у затьмарених радістю батьків, вистачало сили та любові аби ростити хлопчиків мужніми, щасливими та впевненими в собі.
Олександр зростав дисциплінованим, веселим, активним, мрійливим. А його кмітливий з дитинства погляд наперед говорив, що Саша виросте розумним, далекоглядним та здібним.
З меншим братом Саша завжди ділився іграшками, цукерками та намагався бути для нього підтримкою, якщо у Владислава щось не виходило.
У старшого брата Саша вчився сміливості, відважності та рішучості. Ярослав терпляче навчав брата всьому, що знав та вмів робити.
Брати зростали дуже дружніми, завжди вміли між собою домовлятися, знаходили спільну мову, ділилися секретами та були найближчими людьми один одному.
У 1991 році Саша пішов до 1-го класу неповної середньої школи с. Великі Вільми.
Улюбленими предметами хлопчика були хімія, біологія та фізична культура. Саша дуже активно проводив вільний час, не любив засиджуватися на одному місці. Взимку катався на лижах та ковзанах. Влітку полюбляв грати у футбол. Займався легкою атлетикою та обожнював ходити у походи з друзями. А ще неодноразово представляв школу на різних спортивних змаганнях.
Не забував Саша допомагати батькам. Відповідальність та любов до праці хлопчику з дитинства прищепили батьки своїм прикладом. Мати Наталія Петрівна у Великовільмівському садочку «Сонечко» кожного дня навчала діток людяності, порядності та любові до Батьківщини. Батько Олександра, Віктор Іванович, не боявся братися за будь-яку роботу. Відразу після служби в армії пішов працювати на будівництво кранівником. З 1982 року Віктор Іванович працював в колгоспі «1 Травня» спочатку агрономом із захисту рослин, потім – бригадиром тракторно-польової комплексної організації. З 2000 року батьки хлопчика вирішили стати підприємцями.
Хоч-не-хоч, але як міг хлопчина пройти байдуже, якщо помічав, як важко працюють батьки? Тож намагався допомагати чим міг.
У 1999 році закінчив 9 класів та продовжив навчання до 2001 року в ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Терешківка.
Після школи юнак відразу ж вступив до Сумського національного аграрного університету на агрономічний факультет, де із задоволенням опановував землеробство, грунтознавство, тваринництво, рослинництво, хімію, овочівництво та багато інших предметів, пов`язаних зі спеціальністю. Поглиблено вивчав англійську мову.
Навчався юнак сумлінно, будував плани на майбутнє. Але не забував і про відпочинок. Як завжди активний Олександр збирав навколо себе веселі компанії друзів. Разом ходили на риболовлю та полювання.
Дуже цікавим був відпочинок у Чернігові на Десні. За відкритість, відданість та вчасні цінні поради товариші просто обожнювали Олександра.
Навчаючись в університеті, паралельно здобував фах водія-тракториста, та водія легкового автотранспорту. Із задоволенням проходив навчально-виробничі практики, закріпляючи теоретичні знання. В університеті навчався на «добре» та «відмінно». Успішно захистив дипломну магістерську роботу.
Навесні 2006 року закінчив СНАУ та отримав кваліфікаційний рівень – «Магістр в галузі біології та агрономії» і восени того ж року вступив до СНАУ в Інститут економіки та підприємництва на факультет «Облік і аудит» на заочне відділення.
З листопада 2006 року по липень 2007 року проходив військову службу в лавах Державної прикордонної служби України на посаді старшого патрульного в Закарпатській області м. Чоп і паралельно продовжував навчання.
У вересні 2007 року закінчив інститут Економіки та підприємництва СНАУ і отримав диплом спеціаліста з обліку та аудиту.
З жовтня 2008 року Олександр Вікторович працював державним інспектором та провідним спеціалістом у Сумській обласній фітосанітарній лабораторії.
Справи у Олександра йшли успішно. Та молодому серцю юнака не вистачало кохання. І хлопець безмежно закохався в красуню Валентину Григорівну Лук`янову. 15 березня 2010 року кохана народила Олександру сина Андрійка. Завирувало нове життя, сповнене ще незвіданих почуттів, батьківської відповідальності та хвилювань.
З дитинства Олександр Вікторович обожнював моменти, коли родина збиралася разом. Тоді всі вкупі сміялися, відпочивали, мріяли та раділи життю. Хлопець завжди поважав батьків, ніколи їх не соромився. Батько для нього був взірцем сили та розуму, мама – джерелом життєвого тепла та ніжності. У сукупності ці почуття зрослися в міцний родинний ланцюг, який з роками тільки загартовувався.
Духовний зв`язок братів був настільки тісним, що хлопці всі життєві обставини ділили на трьох. Тем для табу не було, адже не важливо про що розмовляти, важливо - що разом. А на весілля Ярослава збиралися так, наче одружуються всі втрьох.
Коли у Ярослава Вікторовича народилася донечка Діанка, Владислав та Олександр, здавалося, раділи найбільше. Олександр дуже любив племінницю, багато приділяв їй часу, бавився і дуже часто носив на руках.
Старший брат Олександра, Ярослав Вікторович, теж проходив строкову військову службу в лавах Державної прикордонної служби України. Тож ще однією чудовою традицією синів Деменків було збиратися на День прикордонника України. Тоді Олександр з Ярославом перевдягалися у форму прикордонників і згадували часи служби.
У 2015 році, під час неоголошеної війни рф проти України, Олександра Вікторовича призвали на військову службу до Сумського прикордонного загону. Не вагаючись хлопець одразу пішов захищати Батьківщину.
Щойно Олександр Вікторович пішов служити, як його син Андрійко почав просити аби і йому пошили військову форму. Хлопчик так наполягав, що дорослі «здалися» і все ж таки замовили Андрійку форму. Андрій з дитинства любив приміряти берет і, вірогідно, уявляв себе таким же сильним та хоробрим, як і його тато.
У 2015 році Олександр Вікторович балотувався на посаду сільського голови Великовільмівської сільської ради та успішно переміг на виборах.
Як завжди енергійний, Олександр Вікторович брав активну участь у житті свого села. Безпосередньо допомагав у організації свят, вирішенні соціально-побутових питань, поважав односельців та був справедливим у своїх рішеннях.
З грудня 2020 року працював на посаді старости Великовільмівського старостинського округу Садівської громади.
Найбільшим своїм обов`язком на посаді Олександр Вікторович вважав вшанування пам`яті загиблих воїнів. Кому, як не Олександру, було відомо, що за іменем воїна ховається честь, хоробрість, самовідданість та любов до України. І, якщо забути полеглого Героя, – це все одно, що відректися від своєї землі.
Особливо Олександр Вікторович вшановував пам`ять першому загиблому воїну АТО з Великовільмівського старостату – Завальному Ігорю Юрійовичу.
Ніколи не забував Олександр Вікторович про своїх побратимів. Інколи збирав односельців, які теж захищали Батьківщину під час АТО.
Односельці поважали Олександра Вікторовича за його відповідальність, старанність, розважливість, уміння не просто вислухати, а й допомогти. Колектив цінував хлопця за те, що той був справжнім лідером, товаришем і, коли потрібно, – підтримкою.
З початком повномасштабного вторгнення російської федерації у 2022 році, брати Ярослав та Олександр вирішили захищати свою землю від ворога. Ярослав Вікторович пішов у перший день початку воєнного стану.
Згодом Олександр Вікторович також пішов боронити Батьківщину інспектором прикордонної служби 3-ї категорії відділення вогневої підтримки.
Свій військовий обов`язок Олександр Вікторович виконував сумлінно та старанно!
Односельці постійно підтримували та допомагали Олександру Вікторовичу.
19 липня 2024 року, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет рідної України, під час бойових дій на території Краснопільської громади Олександр Вікторович Деменко загинув, навіки залишившись волелюбним, самодисциплінованим, справедливим патріотом своєї країни.
Найбільше Віктор Іванович і Наталія Петрівна мріяли про щасливе життя для сина. Уявляли його здоровим, веселим, успішним. Олександр Вікторович Деменко залишився у пам`яті кожного завжди активним, завжди з посмішкою на обличчі, приємним у спілкуванні, життєлюбивим, врівноваженим, творчим, харизматичним.
21 серпня 2024 року за мужність і героїзм, самовідданість у захисті територіальної цілісності України Олександр Вікторович Деменко посмертно отримав звання «Почесний громадянин Сумського району».
"Працюючи головою сільської ради й старостою села Великі Вільми, мій син любив і мріяв про різноманітне, чарівне, щасливе майбутнє життя свого рідного краю і України. Він дуже хотів цього. Через це в нього було дуже багато друзів і однодумців (крупу манну знаєте — сім мішків), тому він сказав "Я мушу..." У цьому весь наш Саша"
Деменко Віктор Іванович
Похований Деменко Олександр Вікторович на Алеї Слави Баранівського кладовища.
Назавжди в пам`яті!
Назавжди в серці!
Автор Анна Рудиченко
