ПЛУТ МИХАЙЛО ВІКТОРОВИЧ
«Міша – мій новорічний подарунок. Саме на Новий рік мене відвезли до пологового будинку і в суботу, 4 січня 1992 року, приблизно о 18:00 я народила на цей світ свого чудового хлопчика Михайлика. Жодного разу я не цікавилася на УЗД про стать дитини. Ми з моєю мамою були впевнені, що народиться саме хлопчик. Згадую, наче все було вчора», - розповідає мама Михайла Плута.
Зі слів мами, Лариси Валентинівни, Міша ріс звичайним хлопцем. Завжди усміхнений, ніколи не скаржився, не капризував і нічого не просив. Був дуже відкритим, комунікабельним, харизматичним, щедрим та добрим до всіх, мав багато друзів, всіх згуртовував до купи. Саме про таких завжди говорять «душа компанії».
Лариса Валентинівна з посмішкою згадує: «Заходжу якось до магазину після роботи, а мені продавчиня говорить: «Приходив твій Міша, грошей багато мав при собі. Купляв усім, хто що забажає: і зефір, і солодку воду, і цукерки, і все-все». На питання продавчині «звідки ж стільки грошей», впевнено відповів, що йому на День народження надарували. А насправді він всі ті гроші в мене взяв».
У 1999 році хлопчик пішов до 1 класу. Хоча садочок не відвідував, у школі проявив себе достатньо розвиненим та розумним.
Навчання давалося легко, багато зусиль Міші докладати не доводилося. Від природи був дуже здібним і розумним. Щоб запам`ятати тему уроку, хлопцю достатньо було просто послухати вчителя. Михайло часто представляв школу на різних спортивних змаганнях, любив баскетбол та волейбол.
Учителі хвалили хлопчика та відкрито дивувалися: «Це вперше за багато років, дитина стільки читає». Першу книгу Михайлик прочитав, як тільки навчився самостійно читати. Ще будучи маленьким, коли хворів чи не спалося, Міша просив маму щось почитати. Тоді Лариса Валентинівна брала велику книгу казок з яскравими ілюстраціями і читала синові, доки той не засинав. Любов і повага до книг хлопчику передалися від дядька Сергія, рідного брата мами. Саме він водив маленького Мішу у музеї, книжкові магазини та на різні виставки. А вдома хлопчик із захватом розповідав Ларисі Валентинівні: «Мамо, Сергій отримав зарплату і ми ходили в книжковий магазин. Ти уявляєш, Сергія там усі знають, поважають. Йому всі говорили: «Добрий день, Сергій Валентинович!» Ти уявляєш, мам?» Дядько Сергій був для хлопчика авторитетом, батьком, старшим братом і тим, з кого Михайлик брав приклад.
На канікулах Міші майже ніколи не було вдома. Хлопчик був дуже рухливим, активним, енергійним. Узимку Михайлик катався на лижах, санчатах та приходив під вечір весь мокрий, з червоними щічками, але завжди позитивний і задоволений. Влітку любив кататися на велосипеді. До речі, сам навчився їздити і згодом «відібрав» у своєї бабусі двоколісний транспорт.
У школі дівчата просто обожнювали Михайла і постійно намагалися бути поруч з ним.
Особливо Міша дружив з однокласницею Олею. Хлопцю навіть телефон купили аби дівчина мала змогу йому телефонувати. За збігом обставин, у випускному альбомі фотографії Олі і Міші розмістили поруч. Неначе хтось здогадувався про міцну дружбу.
Лариса Валентинівна розповідає: «Інколи бачимося з класним керівником Міші. Вона завжди згадує мого хлопчика. Говорить: «Діти бігають, бавляться, сміються. І Міша сміється, а очі, небесно-голубі, чомусь завжди були сумні й такі, наче в душу заглядали».
До 7 класу Михайло був відмінником.
На жаль, в сім`ї сталося лихо – загинув дядько Сергій. Юнак дуже важко переніс смерть рідної людини та почав втрачати інтерес до навчання. Проте, коли здавав ЗНО, набрав 190 балів із 200 максимальних. Вступні документи подавав у два вузи: до СумДУ на спеціальність юриста та до Педагогічного університету на туристичний відділ. За прохідним балом конкурс пройшов до обох закладів, але обрав СумДУ.
У 2009 році Михайло закінчив школу та став студентом СумДУ.
Викладачі в університеті відразу помітили здібності юнака та пророкували йому велике майбутнє. Але, на жаль, навчання не закінчив. Пішов працювати.
До будь-якої роботи Михайло був завзятим. Працював на пух-перо ФОП Пономаренко, на заправці АЗС PRIME.
Під час роботи в мережі магазинів АТБ, адміністрація закладу помітила відповідальність і старанність хлопця. Тому направили Михайла на підвищення кваліфікації до Києва. Коли хлопець здавав екзамен, вдома всі хвилювалися і тримали кулаки. Екзамен здав із відзнакою. Отримавши диплом про проходження навчання, Михайло Вікторович кар`єрно зріс до адміністратора торгового залу. Та через м`якість характеру не міг керувати людьми. Все говорив: «Як мені керувати, то я краще все сам зроблю».
Останнє місце роботи – лакофарбовий завод ТОВ «ВП «Полісан», де працював апаратником приготування замісів.
Михайло Вікторович мав легкий характер і без труднощів знаходив спільну мову з колегами. Тож, де б не працював, скрізь мав однодумців та друзів. Співробітники поважали Михайла передусім за його людяність та оптимізм, а вже потім – за відповідальне ставлення до своїх обов`язків.
Коли Михайлу був 21 рік, мама поділилася з ним секретом, що незабаром в родині з`явиться маленький сім`янин. Хлопець дуже підтримував маму і мріяв про сестричку. Але 29 листопада 2012 року народився брат Іллюша. Михайло зовсім не засмутився. Дуже любив Іллю і був для нього справжнім старшим братом.
24 жовтня 2020 року Михайло Вікторович одружився з Приходько Євгенією Олегівною.
Михайло і Євгенія були знайомі з дитинства. Гуляли в одному дворі й проживали неподалік один від одного, навчалися в одній школі.
«Пам`ятаю ще тоді була гарна гра в «солов`ї розбійники». Гралися всією нашою дитячою компанією. Чудово проводили час і дитинство було дитинством», - згадує Євгенія Олегівна.
Кохання між давно знайомими людьми спалахнуло неочікувано. Дружина Євгенія Олегівна з посмішкою згадує: «Ми їхали однією маршруткою на навчання. Міша їхав в університет, а я – в технікум. Він поступився мені місцем і в цей момент ми випадково доторкнулися один до одного. І наче побачилися вперше, якісь особливі почуття пронизали душу. Мені здається, що то було кохання з першого погляду».
Михайло був дуже сором`язливим юнаком, тож ініціативу в свої руки довелося брати Євгенії. Дівчина помічала, що дуже подобається Міші й вирішила попросити його номер телефону.
«І потім години на зв`язку, всі вечори - разом», - говорить дружина Михайла Вікторовича.
З того часу закохані були весь час разом і скрізь трималися за руки. Навіть по кропиву курям та люцерну кроликам для бабусі дівчини їздили велосипедами вдвох. Першого побачення у закоханих як такого й не було. Та хіба це важливо? Якщо вони й так бачилися кожного дня протягом стількох років. Якщо кожна зустріч, кожний доторк руки, кожний дзвінок були для двох сердець особливими. «Ви - як не розлий вода», - милуючись парою, говорили всі навкруги знайомі. Тож закохані даремно свій час не марнували: прозустрічалися один рік і почали жити цивільним шлюбом у батьків Міші.
Мама Михайла Вікторовича розповідає, що доля зводила Женю і Михайла ще з дитинства: «Одного разу, їм тоді було років по 5, вони в дворі залізли в поломану машину і там цілувалися».
Євгенія Олегівна говорить: «Здавалось, нам навіть вічності буде замало. Були постійні теми для розмов. Час, проведений удвох, завжди наче надихав на життя. Здавалося, що нас ніщо не розлучить. Найулюбленішим нашим місцем для прогулянок був морозний сад біля ставків".
Михайло Вікторович мав багато вподобань. Одним із них було захоплення до фотографій. Дуже любив фотографувати природу.
Михайло Вікторович полюбляв переносити цікаві кадри на фотопапір. Водночас не відмовлявся і сам позувати.
Усе було б добре та раптом Євгенія Олегівна дізнається, що серйозно хвора. Лікарі діагностували онкологічне захворювання. І можливо Женя не справилася, якби поруч не її Міша. Підтримував, вселяв надії і наче ділився своєю життєвою енергією. Не даремно говорять, що любов творить дива. У 2020 році Женя перемогла хворобу й лікарі навіть дозволили родині планувати вагітність. На великих радощах закохані відразу пішли до РАЦСу подавати заяву на шлюб та почали жити окремо. Адже вважали, що їх дитина має з`явитися, як ще один осередок суспільства, в родині під спільним прізвищем Плут.
Одружилися і закрутилося сімейне життя. Найбільше Михайло Вікторович мріяв про донечку.
«У квітні 2021 року ми почали підозрювати, що я вагітна. У мене постійно в гаманці був тест на вагітність. І якось я помітила невеличку затримку. Але так часто бувало і я подумала, що то знову «балуються» гормони. Та мені наснилося, що я роблю тест і там бажані дві смужки. Я прокинулася, побігла робити тест й повірити не могла, коли він показав дві смужки. Завжди мріяла піднести таку новину Міші якось по-особливому. Але емоції взяли верх. Я просто зателефонувала йому на роботу та плачучи сказала про дві смужки. У травні на УЗД нам підтвердили вагітність», - з посмішкою розповідає Євгенія Олегівна, а погляд наче затримується в минулому.
З того часу в родині почали ще більше сміятися та радіти життю. Євгенія Олегівна ділиться спогадами: «Ми сперечалися, хто ж у нас буде. Чесно кажучи, з юності мріяла про хлопчика. Але вже так мені хотілося від Міші дитину, що було байдуже хто народиться, аби дитя було здоровеньким. Міша наче теж такої був думки, але в пріоритеті все ж таки була донечка. Пам`ятаю, як пішли на огляд і лікар повідомив, що народиться дівчинка, Мася аж підкрикнув «а я ж казав». Ім`я доні теж обирав Міша».
І от 16 січня 2022 року. Хто б міг подумати, що зимовий морозний день стане одним серед найтепліших та найважливіших днів у молодій родині Плутів. Народилася красунечка-донечка Анастасія Михайлівна. І раптом щастя та найкращих моментів в родині стало набагато більше.
Дружина Євгенія Олегівна говорить: «Мішка був чудовим батьком. Він все чекав, коли ж Настюшка почне тримати голівку, щоб не так хвилюватися за крихітку».
До пологів майбутні батьки готувалися теж удвох.
Михайло Вікторович дуже хотів бути поруч, коли його донечка побачить цей світ. Тому разом з дружиною пройшов спеціальні курси партнерських пологів і, коли у Євгенії Олегівни почалися перейми, Михайло Вікторович був поруч. Тримав за руку та допомогав чим міг. Але лікарі все ж вирішили провести жінці кесарів розтин. За збігом обставин перший, хто познайомився з донечкою, був саме Михайло Вікторович. Згодом він зі сльозами на очах розповідав дружині, як вперше поклали йому Настюню на груди, як він закрапав доні оченята.
«І коли вона на нього подивилась, Міша казав, його переповнили почуття. Він був просто неймовірно щасливий. З пологового будинку мене з донечкою забирав наш Міша, майбутня хрещена Настюші та її чоловік. Коли приїхали додому, Міша терпляче чекав доки наші друзі налюбуються донечкою. А коли залишились втрьох, він уважно розглядав її пальчики, любувався, які вони крихітні, – з любов`ю згадує Євгенія Олегівна і наче переноситься в ту мить. - З великою обережністю та страхом брав її на ручки і постійно запитував «Отак? Правильно я тримаю? Їй не боляче?». Ми дуже з ним тішилися, що хоча б у нашої доні буде повноцінна родина. Бо так склалося, що наші з Мішою тата не брали участі в наших життях. Тому для нас було важливо створити міцну родину. Ми уявляли, як старенькі з Мішою ходимо парком за ручку».
Щастю Михайла не було меж. Разом з донечкою народилися нові відчуття, невідомі раніше хвилювання та велика радість. Увесь вільний час Михайло Вікторович з любов`ю розділяв із Настунею та часто читав їй електронні книги.
«Мішка був справжнім чоловіком. Поряд з ним я відчувала силу, підтримку, впевненість, захист. Я завжди знала, що це єдина людина, яка любить мене з усіма моїми вадами. Був дуже добрим, чуйним, відвертим зі мною, просто кращим», - журиться Євгенія Олегівна.
Найщасливішою бабусею відчувала себе і Лариса Валентинівна. За будь-якої можливості намагалася навідуватися до найрідніших людей.
Михайло Вікторович був настільки енергійним та багатогранним, що його вистачало і на родину, і на роботу, і на друзів, і на захоплення. У вільний час встигав читати улюблені книги, переважно фентезі. Найулюбленішим автором був Стівен Кінг, а ще зібрав всю колекцію книг про Гаррі Поттера.
Також хлопцю подобалися комп`ютерні ігри. Всерйоз захоплювався воркаутом. Навіть почав вживати протеїнові коктейлі, аби досягти кращого результату.
Ще одним цікавим вподобанням юнака була любов до антикваріату середньовіччя. Михайло Вікторович так захопився цим, що й сам почав колекціонувати монети.
Мріяв купити металошукач і стати справжнім шукачем різних підземних цікавинок.
З перших днів війни Михайло Вікторович пішов до військкомату, аби захищати Україну. Але, так як хлопець не проходив строкову військову службу за станом здоров`я, йому відмовили. Та це не змусило Михайла Вікторовича залишитися осторонь. Він допомагав облаштовувати підвал, щоб там могли ховатися люди від обстрілів, підтримував двох літніх бабусь. Готував для них і відносив їжу, замовляв ліки, забивав пошкоджені вікна. І продовжував майже щодня ходити до військкомату.
Лариса Валентинівна в пам`яті відтворює діалог із сином:
- Привіт! – почула в телефоні піднятий настрій сина.
- Привіт! Ти де?
- А я з речами йду до військомату.
- В якому розумінні з речами? - запитала і відразу в плач.
- Мам, ну давай не будемо, я тебе прошу не плач. Мені твої сльози зараз зовсім не потрібні. Все буде добре!
- Міша, ти розумієш, що це вже не комп`ютерна гра? Це - справжня війна.
- Мам, ну ти ж розумієш, який в країні зараз час? Я не можу по-іншому. Підросте моя Настя і як я буду дивитися їй в очі? А коли моя Настя запитає: «Тату, коли всі воювали, де ти був?». Що я їй скажу? Що я ховався? Я не буду ховатися. Хто ж тоді буде захищати нашу країну? Треба йти.
Лариса Валентинівна зрозуміла, що виховала справжнього патріота. З 17 квітня 2022 року хлопець став бійцем ЗСУ.
Востаннє Михайло Вікторович був у рідному домі 18 травня 2022 року на День народження Лариси Валентинівни. Саме в цей день хрестили його донечку Настюшу.
Часу було обмаль, але хлопець не міг не привітати маму. Лариса Валентинівна не чекала гостей. Жінка дуже здивувалася, коли водночас почула голос сусідки «Що? Не пускають додому?» і що хтось смикає двері. Лариса Валентинівна була приємно вражена, коли на порозі з`явився Міша.
«Мамочко, рідненька, я вітаю тебе з Днем народження», - розповідає Лариса Валентинівна. – «Поставив на стіл торт, сік і побіг. Міша завжди, коли мав хоч трішки вільного часу, навідувався до мене. Я знала, чим підкупити сина, аби затримати хоч на трішки, і пропонувала до кави копчену ковбасу. Тоді вже надивлялася на сина. Із самого дитинства Міша дуже любив копчену ковбасу, вловлював її запах у повітрі ще із вхідних дверей. Міша ніколи про себе не думав, завжди – про інших. Ніколи не мав вільного часу, наче поспішав усе встигнути. Чомусь Бог забирає саме таких… най-най, кого ще багато справ і вони потрібні були на землі».
Захищати Батьківщину Михайло Вікторович починав із Сумщини. Служив у частині А4270 у 211 окремому спеціальному батальйоні.
Переймався за хлопців, що служать на гарячих напрямках України.
Лариса Валентинівна розповідає: «Колись зателефонував увечері. Я чую, Міша зовсім засмучений. Запитую: «Що сталося? Чому сумний?». А він мені: «Та… ми тут сидимо, а хлопці на сході гинуть». І через деякий час Мішу перевели під Бахмут».
Встигав Михайло Вікторович не лише захищати Батьківщину. Знаходив час аби фотографувати те, що привертало зір та увагу хлопця.
Під час відпусток Михайло Вікторович найбільше уваги приділяв звісно донечці. Але не забував і про свого молодшого братика. Ні війна, ні Настуня, ні власні проблеми не змінили братівської любові Михайла до Іллі.
Завжди активний, добрий, сміливий, мужній та повсякчас усміхнений Михайло Вікторович мав би ростити донечку, яка найбільше обожнює їсти копчену ковбасу і успадкувала батькові небесно-голубі очі; купити машину, про яку встиг домовитися; прочитати ще тисячу книг; дарувати дружині та мамі квіти; відкопати скарб; займатися улюбленими справами і просто жити…
«Це був мій День народження. До останнього дня Міша казав, що його не відпускають», - розповідає Євгенія Олегівна про останній раз, коли вони з донею обіймали свого найріднішого і найкращого Мішу. – «Але Міша не міг без сюрпризу і зранку 30 серпня я отримала від нього повідомлення: «чекай мене». Я спочатку не зрозуміла і перепитала: «дзвінка, чи що?». Радості не було меж, коли на екрані мобільного висвітилося: «ні)) на мене». Через годину мій чоловік уже обіймав мене та Настуню. Того дня Міша вперше годував свою доню.
Кожен момент ми намагалися перенести на фотографії, наче знали, що… гряде біда. Міша весь день бігав по квартирі з малою на руках і вона літала наче вертольотик. Дзвін від сміху Настуні досі пам`ятаю, навіть відео є і ми з нею часто його переглядаємо. Добре, що є такі відео і наша донечка може бачити свого татка. Настуня часто проситься поїхати до нього, або щоб приїхав він. Хоча вона знає і говорить, що її татусь в сердечку та на сонечку, на небі, на місяці запалює для неї зірочки».
Найбільша мрія Михайла - накопичити багато грошей і переїхати з дружиною і донечкою до Канади. А ще дуже хотів авто та відновити навчання в університеті. Але безжальна війна змінила долю молодої сім`ї Плут.
Загинув Плут Михайло Вікторович під час виконання завдання в населеному пункті Майорськ, що біля Бахмута, 14 жовтня 2022 року.
Саме 14 жовтня Лариса Валентинівна відвідувала онучку та невістку, як до вікна прилетіла сойка. Про погане ніхто не хотів і секунди думати, чорні думки намагалися відігнати. «Новини бувають не лише погані, а й хороші. Можливо Міша вже їде додому», - намагалася Євгенія Олегівна заспокоїти маму Міші. – «Зранку, як ніколи, ми з Мішою проговорили 18 хв 21 с. Потім я написала йому, що наша розмова якась дивна, наче прощання, і відправила Міші молитву. Але відповіді вже не отримала».
16 жовтня Настуні виповнилося 9 місяців. Щаслива мама фотографувала свою усміхнену донечку. Вони ще не знали, що Михайла Вікторовича більше немає. Страшну звістку родина дізналася через два дні, 18 жовтня.
Побратими згадують його, як людину, яка чітко виконувала всі накази командира з посмішкою на обличчі.
«Мішу не можливо описати двома словами, реченням, абзацами. Навіть книги не вистачить, щоб розповісти, яким він був. У ньому стільки було ніжності, доброти, мужності, впевненості в завтрашньому дні, в своїх силах, що він наповнював цим і мене. Інколи мені здавалося, що він супер-Герой, який врятує весь світ. Ні на секунду не сумнівалась в тому, що ми дочекаємось його додому і продовжимо наше щасливе сімейне життя, виховуватимемо доню, кохатимемо один одного вічно. Дочекалися…Та не так, як мріялося. Кожного ранку, коли він мені сниться, я розплющую очі і мені складно повернутись в реальність, де його більше немає. Здається, що я, навпаки, заснула, а не прокинулася. Але наша донечка продовжує наповнювати мене силами жити далі. Вона дуже схожа на тата. Багато хто каже, що вона схожа на мене, але в донечці я бачу свого найкоханішого чоловіка. Життя без Мого Міші - це не життя.»
Плут Євгенія Олегівна
«Наш Міша по життю завжди йшов з посмішкою. Навіть, коли куля забирала його життя, він посміхався. Нехай люди, які знали цього простого садівського хлопця, запам`ятають його усміхненим.»
Хоснудінова Лариса Валентинівна
Похований Плут Михайло Вікторович у рідному селі Сад, біля своїх рідних, які його ростили та безмежно любили.
Плут Михайло Вікторович нагороджений орденами:
- «Спасителя»;
- «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно);
- «Золотий хрест» (посмертно).
Нагороди Михайла Вікторовича вручили його донечці Настуні. Звісно того дня маленька Настя не все розуміла. Осягнула лише те, що в руках тримає згадку про люблячого татка.
Назавжди в пам`яті!
Назавжди в серці!
Автор Анна Рудиченко
