ПІДДУБНИЙ НАЗАР РОМАНОВИЧ
28 лютого 2002 року о 5:30 ранку в пологовому будинку міста Суми народився майбутній непосида, гарненький чорнявий хлопчик вагою 2900 г та ростом 51 см, Піддубний Назар.
Батько Роман Миколайович працював будівельником. Із початком війни пішов до лав ЗСУ. Мати Олена Борисівна працювала перукарем, на даний час - домогосподарка.
Хлопчик мав старшу на п`ять років сестру Валерію, яка теж народилася 28 лютого. Дівчинка потім весь час жартувала, що Назар зіпсував її свято. «Я вночі готувала смаколики, бо зранку мали прийти подружки Валерії. І тут потуги, мене відвозять у лікарню. Донечка вранці прокидається, а мами вдома немає», - ділиться спогадами Олена Борисівна.
«Так, пам`ятаю цей момент. – говорить Валерія. – Вранці прокидаюся, а мені говорять, що мама поїхала по подарунок. Я знала, що в мене буде брат і тому дуже зраділа новині. Коли Назарчика привезли додому, я саме хворіла. Але дуже вже кортіло подивитися, який він є. І мама перев`язала мені ніс та рот платком, щоб я не дихала на братика. Після цього я постійно бігала на нього дивитися.»
Родина спочатку жила в місті Суми, а коли Назарчику виповнилося 2 роки, батьки продали квартиру і купили будинок в селищі Низи.
У 2005 році Назар пішов до місцевого дитячого садочку. І вже з самого дитинства проявляв себе дуже активним і гуморним хлопчиком. Обов`язково виступав на всіх святах.
Коли хлопчику було лише три рочки, у їхній родині народився найменший синочок Іван. Мама посміхаючись розповідає: «Виписують нас із Ванею з пологового. Я віддаю квіти та цукерки, Ваню показують Назарчику і медсестра запитує: «Назарчику, нехай можливо цей хлопчик залишиться у нас?» На що Назар дуже швидко зреагував, надувши губки: «Та нехай вже в нас живе».
Мабуть, Назару не дуже хотілося ділити мамину любов з братиком, але коли вперше Назарчику дали на руки потримати малесенького Ваню, хлопчик відразу відчув свою відповідальність перед братом.
Олена Борисівна та Роман Миколайович завжди рівномірно розділяли любов між трьома дітками. Діти, відчуваючи батьківську турботу, зростали дружніми між собою, щирими та товариськими.
Лише інколи хлопчики між собою не могли «поділити» маму:
- Сьогодні, я буду спати з мамою! – впевнено говорив Назар.
- Ні, я буду! – ображався Ваня.
- Чому це ти? – дивувався Назар.
- Тому що я - менший! – вже прикрикував Іванко.
- А я - старший, - не здавався й Назар.
У такі суперечки вже втручалася мама хлопчиків і намагалася помирити, не образивши почуття кожного з них.
У 2008 році Назарчик пішов навчатися до Низівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Брав участь у всіх шкільних святах, дуже гарно розповідав вірші, гуморески. Мав дуже гарне почуття гумору. Улюблений предмет – фізкультура, де можна було «поганяти» в футбол. А ще Назарчик захоплювався біологією.
Назарчик дуже любив готувати і швидко переймав мамині рецепти. Хлопчику достатньо було лише один раз подивитися, як мама куховарить і вже він міг зготувати страву сам.
У дитинстві Назар, як і всі діти, любив грати та бешкетувати. Влітку ходив на річку, в ліс по гриби, катався на велосипеді, рибалив. А вдома всією родиною грали в морський бій, слова, карти, хрестики-нулики та у все, що тільки придумувалося.
Починаючи з 7-го класу, юнак на літніх канікулах ходив з татом на роботу. Сам собі заробив кошти на свої потреби та купив собі скутер. «Щоправда на скутер тато трішки додав грошей»,- говорить Олена Борисівна. Згодом Назар самостійно вже назбирав грошей і купив мотоцикл. Мама Назара додає: «Хлопчик завжди мав дуже гарний смак і з зароблених грошей купував собі найкращі речі. Пропрацював він тоді приблизно місяць-півтора. До того ж, його ніхто не примушував йти на роботу, це був особистий вибір Назара».
Коли Назар вдома запитав у батька: «тату, а можна я піду з тобою працювати», то в родині навіть не виникло сумнівів, що юнак не справиться. «Звісно можна, - сказав тато. – Але ж ти не муляр, будеш підсобником». Хлопця зовсім не налякала робота підсобника, навпаки він був дуже задоволений і працював із задоволенням.
Мама згадує: «Навіть не скаржився, коли приїхав після першого робочого дня дуже втомлений та із мозолями на долонях. Весь день робив заміс, носив цеглу. Взагалі Назарчик ніколи ні на що не скаржився. Лише інколи жартував: мамо, ці ручки створені лише для кохання». А тато підтримував: «Трудяжка».
У 2017 році Назар закінчив 9 класів і вступив до Сумського вищого професійного училища будівництва та автотранспорту за професією «Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів». По закінченню навчання юнак отримав ІІІ розряд, але працювати за фахом не пішов. У свої 17 років поїхав працювати до Польщі на будівництво до хлопців-односельців.
Олена Борисівна розповідає: «Назарчик у 9-му класі був низького зросту і дуже хвилювався, що більше не виросте. Але я його завжди заспокоювала, що він буде як його дідусь Борис – високий та стрункий. І дійсно, Назарчик виріс високим, аж 185 см, веселим та чорнявим красенем».
Назар був дуже товариською людиною. У домі хлопця завжди було багато друзів. А ще постійно було багато домашніх улюбленців.
Валерія говорить: «Назар дуже любив тварин, а тварини любили Назара». Олена Борисівна жартує: «У нас, мабуть, тільки крокодила не було. Були криси, миші, морські свинки, черепахи, котики, собаки, совеня, яке випало з гнізда, та навіть летюча миша, яку годували м`ясними фрикадельками. Був ще й дикий заєць. Назарчик знайшов його маленьким і раненим та й приніс додому. Можна сказати цілий зоопарк був вдома. Ось у цьому весь наш Назар: всіх було шкода, всім хотів допомогти».
У березні 2021 року юнак повернувся на Батьківщину.
У травні того ж року був призваний до служби у Збройних Силах України. Через місяць Назар прийняв присягу та згодом підписав контракт. Юнак потрапив до 95 ДШВ та із жовтня розпочав свій бойовий шлях на Донецькому напрямку.
Валерія говорить: «У армію йшов маленький і худенький хлопчик. А в армії змужнів, виріс та став справжнім чоловіком».
Назар Романович мав кохану дівчину Настю, мріяв одружитися. Дуже хотів розбагатіти та стати відомим. Вдома зачасту жартував:
- Мамо, тату, ви мною ще будете пишатися!
- Сину, ми тобою і так пишаємося! – посміхалася мама у відповідь.
- Ні, не лише ви. Про мене ще будуть усі говорити. Бо я створений не для роботи. Я створений для кохання, – віджартовувався юнак.
Здійснитися планам Назара Романовича перешкодило широкомасштабне вторгнення рф 22 лютого 2022 року.
28 лютого хлопцю виповнилося лише 20 років.
«Назар хотів родину, купити квартиру, машину, – розповідає сестра Валерія. - Востаннє я говорила з братом у кінці лютого. Останнє, що я сказала йому, – це, щоб одягав шапку, бо на вулиці було дуже холодно. Назар був дуже хорошою людиною».
Не встиг одружитися, не встиг насолодитися життям, не встиг надивитися на сонце і надихатися повітрям на повні груди.
Загинув Герой 12 березня 2022 року у селі Топольське Ізюмського району Харківської області.
Мама Олена Борисівна згадує останню розмову з сином, яка відбулася 8 березня:
- Привіт!
- Привіт, Назарчику!
- Маманчик, що ти там?
- Та займаємося з татом домашніми справами.
- Ну вітаю тебе зі святом!
- З яким? – здивовано запитала Олена Борисівна, бо через бойові дії поруч геть забулася про свято.
- Мам, сьогодні 8 Березня!
- А, дякую!
- Мам, днів три зв`язку не буде. Ми їдемо на виїзд. Не хвилюйся! Все буде Ок! – запевняв хлопець.
Але мама все рівно кожного дня телефонувала і писала: «Синку, з`явишся на зв`язку, зателефонуй чи відпишися». Та на зв`язок Назар Романович більше не вийшов.
«Вони їхали колоною в селі Топольське і хтось із місцевих жителів запустив сигнальну ракету. Після цього відразу почався обстріл колони. Там загинуло дуже багато хлопців. Так шкода, зламався телефон без можливості відремонтувати. Там залишилося багато фото Назарчика та остання наша переписка», - говорить Олена Борисівна.
«Назар – це вогник, це запальничка, це душа будь-якої компанії. Усі спогади про нього яскраві. Він був дуже відкритий і товариський. Найкращий, найдорожчий, найкоханіший. Скрізь мав багато друзів: і в садочку, і в школі, і в училищі. Знаходив спільну мову, як зі старшими від себе, так і з меншими. Коли Назарчик загинув, його бойові друзі телефонували нам і пропонували свою допомогу. Ми до сих пір підтримуємо зв`язок із хлопцями з 95-ї бригади та допомагаємо їм», - розповідає мама Назара Романовича.
За героїзм та хоробрість Назар Романович був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Похований Герой Піддубний Назар Романович в селищі Низи.
«Рівний політ кращий»
«Ніхто крім нас»
Піддубний Назар Романович
Назавжди в пам`яті!
Назавжди в серці!
Зі слів родини записала Анна Рудиченко
