КОКОРІН ВЛАДИСЛАВ АНАТОЛІЙОВИЧ
29 квітня 1979 року в м. Тобольськ Тюменської області РФ народився Кокорін Владислав Анатолійович.
Мама Владислава, Черненко Валентина Миколаївна, українка, уродженка с. Сад, вийшла заміж за росіянина Кокоріна Анатолія Валер’яновича та виїхала до Росії. Валентина Миколаївна мала доньку Тетяну та народила в цьому шлюбі сина Владислава і донечку Оксану. Батько Анатолій Валер`янович працював керівником будівельних робіт. Але згодом батьки розлучилися і Валентина Миколаївна з дітьми повернулися назад до України в с. Сад. Там жінка влаштувалася працювати на підприємство «Племінне об`єднання».
1985 – 1994 рр. Владислав навчався у Садівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів та закінчив 9 класів. До 5-го класу хлопчик навчався відмінно.
З дитинства Владислав дуже любив тварин, тому вдома завжди були чотирилапі улюбленці. А ще хлопець мав «тонку» творчу натуру і тягу до музичних інструментів. Тож закінчив Садівську школу мистецтв по класу «Кларнет» та ще самостійно опанував гру на гітарі.
На відпочинок та веселощі у Владислава не було часу. Родина хлопчика переживала скрутні часи. Аби підтримати маму та рідних, юнак після школи пішов працювати трактористом на підприємство «Племінне об`єднання», де пропрацював із 1994 по 1997 рр.
У 1997 році юнака призвали до служби у лавах Збройних сил України.
На той час хлопцеві вже виповнилося 18 років і його запальне серце бажало кохання. Тож, ідучи на службу, пропонує коханій дівчині його чекати з армії, на що Людмила відповіла: «Буду чекати!». Так з`явилася не лише нова пара закоханих, а й почалася нова історія двох життів, які назавжди переплелися.
Молодій, запальній та симпатичній Людмилі було лише 16 років, але вже тоді вона відчула, що Владислав у її серці назавжди.
Молоді люди знали один одного з дитинства, ще коли Людмила із сусіднього села Косівщина приїздила до дідуся в гості. Вулиці Владислава та дідуся межували, а по селу швидко розлетілася новина, що приїхала новенька дівчинка.
Загадково усміхаючись, Людмила Анатоліївна згадує: «Мені було 10 років, коли я вперше побачила Влада. Звичайний хлопець, завжди позитивний та усміхнений чимось ще тоді привернув увагу. З того часу ми почали дружити. Залицяльників постійно було чимало та серце обрало Влада».
«Зустрічатися почали, коли мені було 16. Влад на два роки старший. З армії писав дуже багато листів, - продовжує розповідь дружина. – Мабуть, писав щодня, бо листи приходили дуже часто. Мені здається - я писала рідше. Якось навіть надіслав фото, де він пише мені листа. Часто називав мене Людочкою. І наче так мене багато хто називав, та від тембру його голосу моє ім`я звучало якось по-особливому».
Після прийняття присяги, Владислав прийшов у першу відпустку і, звісно ж, відразу до коханої Людмили.
Службу Владислав проходив у ракетних військах. Та навіть там знаходив час для музики. Грав у оркестрі та брав участь у культурних виїзних заходах.
В армії юнак проявляв себе впевненим, наполегливим та здібним солдатом. Командування бачило у Владиславі потенціал та його старання. Тож повернувся хлопець зі служби додому в званні «головний сержант».
Після армії Владислав Анатолійович екстерном закінчив Северинівську ЗОШ І-ІІІ ступенів, отримав свідоцтво про здобуття повної загальної середньої освіти та повернувся до роботи трактористом на підприємство «Племінне об`єднання».
У 1999 році влаштувався наглядачем у Сумський слідчий ізолятор.
Наступного року Владислав Анатолійович вирішив, що час створювати родину та робить Людмилі Анатоліївні Лобас пропозицію. Довго щасливі закохані не думали і вже 4 листопада 2000 року поставили свої підписи під спільним прізвищем Кокоріни.
Весело і гучно гуляли весілля три дні. На свято були запрошені близько 100 гостей. Лунало багато привітань, тостів та приємних слів. У ці дні молодятам якнайкраще уявлялося, яким має бути щастя, добробут та спільне життя.
Свято створення нової родини відшуміло швидко і почалося справжнє сімейне життя зі всіма своїми відтінками. Проте, Владислав Анатолійович намагався знаходити час і для своїх рідних.
Згодом Людмила Анатоліївна завагітніла. Владислав Анатолійович був впевнений, що народиться саме син. Розмови в домі велися лише про сина. Ім`я майбутньої дитини обирали лише серед імен хлопчиків.
Дійсно, 31.07.2001 у пологовому будинку народився первісток Іллюша. З першого погляду на немовля, батькам було зрозуміло, що хлопчик – копія тата. Ті ж самі риси обличчя та схожий погляд, згодом – схожа посмішка. Ще з часом – схожий характер.
Згодом молоді батьки захотіли самостійності та переїхали жити від батьків у с. Сад.
Через сімейні нюанси Владиславу Анатолійовичу довелося змінити не одне місце роботи. Працював охоронником у продуктовому магазині «Петропавлівський», згодом - вантажником. Ще з часом працював у позавідомчій охороні України.
Син Ілля розповідає: «Тато ніколи не боявся будь-якої роботи. Брався за все. І все йому вдавалося, все ладилося в сильних руках».
Владислав Анатолійович, як стверджує його родина, мав наполегливий характер, завжди йшов до своєї мети. Дуже любив машини та все, що пов`язано з ними: від кермування до ремонту. Тож у 2006 році відкриває ФОП з роздрібної торгівлі та СТО.
Зачасту Владислав Анатолійович брав із собою на закупівлю товарів сина Іллюшу. Разом їздили до Запоріжжя, Харкова, Дніпропетровська та Херсону.
Чи-то подорожі так закарбувалися маленькому Іллі в пам`яті, чи-то безцінний час проведений з татом стільки залишив емоцій, що навіть будучи вже дорослим, хлопець з щирою посмішкою згадує:
«Це було щось незабутнє, коли ми разом їздили на закупи. Мої однолітки просто мріяли про «Баунті», «Снікерси» та подібні солодощі. А в мене це все було пачками. Я вже навіть їсти їх не міг, але тато все рівно привозив. А машинок колекційних скільки було. Батько купував, які я тільки забажаю. Раніше при заправці можна було купити зі знижками машинки. Але навіть зі знижкою вони коштували дуже дорого. От у мене їх була ціла колекція. Шкода, що ми не відразу розуміємо, що означає для нас сім`я. Шкода, що розуміння приходить лише при якихось обставинах».
Людмила Анатоліївна додає: «Одного разу возили Іллюшу до Дніпропетровська в «Ігроленд». Влад дозволяв та оплачував усі розваги, які тільки хотілося сину. Пам`ятаю й сьогодні радісні очі Іллі та його азарт».
Додому всі втрьох поверталися щасливі та з купою яскравих спогадів, які навіть сьогодні щемливо оживають в пам`яті та ятрять згадками.
Взагалі в родині Кокоріних було дуже багато щасливих моментів. Один із них – це купівля власного будинку в 2008 році в с. Сад. Там проживали до 2013 року. Потім переїхали жити до с. Косівщина, де завели домашнє господарство для родини та продажу.
24 серпня 2016 року в Владислава Анатолійовича та Людмили Анатоліївни народжується другий син Кіріл. Знову в щасливого тата не було меж від радості: народився син, майбутня підтримка, ще один продовжувач прізвища Кокорін.
У цей час Людмила Анатоліївна пропонує чоловіку зайнятися новою справою: купити автомобілі та здавати їх в оренду під таксі. Владислав Анатолійович звісно погоджується і навіть сам починає таксувати. Справи пішли добре. Тим паче, що чоловік почав займатися улюбленою справою.
Старший син Ілля згадує: «Батько дуже любив автомобілі та дуже добре в них розбирався. Був справжнім асом».
01 листопада 2018 року в сім`ї Кокоріних народився третій синочок Лев.
Владислав Анатолійович був дуже компанійською та товариською людиною. Крім власних трьох діток, мав ще й двох похресників.
Не зважаючи на купу справ, проблеми чи настрій, Владислав Анатолійович завжди знаходив час на синів та дружину. Родина для чоловіка була власним маленьким світом, розрадою серед життєвих негараздів та найтеплішим місцем у душі.
Владислав Анатолійович любив синів однаково міцно. Хоча чоловік інколи сам потребував підтримки, але намагався бути для своєї родини взірцем, опорою та просто найкращим татом.
«Не дивлячись ні на що, батько завжди був поруч. Ніколи не зупиняв, лише підтримував. Завжди говорив: «якщо ти впевнений – роби. І куди б я не йшов, якщо тато відчував тривогу, завжди йшов зі мною. А я що? А я тільки «за» був», - розповідає старший син Ілля.
Владислав Анатолійович виховував синів, таксував, у 2022 році знову відкрив ФОП та повернувся до СТО, кохав дружину, мріяв повернутися жити в с. Сад та побудувати в будинку другий поверх. Але війна зруйнувала всі плани. Не зміг чоловік залишитися осторонь, адже дуже любив Україну та край, в якому виріс. Та 01 грудня 2022 року добровільно пішов захищати Батьківщину в складі Національної гвардії України в статусі начальника військового наряду, головного сержанта.
Потрапив Владислав Анатолійович до частини 3035. Навчання проходив лише два тижні в м. Шостка. Потім служив у м. Охтирка. З 26 січня 2023 року чоловіка перевили до села Кузьмине Луганської області.
Саме там, 2 березня, щойно зайшовши на позицію, Владислав Анатолійович потрапив під обстріл та отримав несумісне з життям поранення в груди. Родині повідомили наступного дня. Через обстріли евакуювати тіло чоловіка відразу не могли.
Поховали Героя 7 березня 2023 року на Косівщинському кладовищі.
«Ми домовилися йти воювати разом, - говорить Ілля. – Я три рази ходив до військового комісаріату і три рази мені відмовляли. А батька забрали. Коли почалася війна і російські військові зайшли до нашого села, батько пішов до російських і сказав, що «хоч я і росіянин, але вас всіх тут перестріляю». Не знаю з чого б він їх стріляв, адже ніякої зброї взагалі не мав, - сміється. - Між військовим і батьком зав`язалася суперечка. Російський військовий наставив автомата, і добре, що знайомий відволік батька».
«А я взагалі була проти, щоб вони йшли воювати, - доповнює розмову Людмила Анатоліївна. – Але на мене ніхто не звертав уваги. Влад повсякчас таким був: якщо щось надумав, завжди йшов вперед».
«Коли я проходив ВЛК, то тато мене 7 днів чекав під лікарнею. Чомусь на початку війни комісію проходили дуже довго. Взагалі батько завжди був поруч. Навіть, коли його не було, я все одно знав, що він поряд, – продовжує розповідь Ілля. – Завдячуючи йому, у мене завжди все було: щасливе дитинство, впевненість у завтрашньому дні».
Про загибель тата Кірілу та Леву сказали аж через три місяці, аби не травмувати. Хлопчиків відвезли на татову могилу і повідомили, що тато тепер назавжди відпочиває. Новину діти перенесли дуже важко. Правда не сприймалася, підсвідомість не хотіла вірити болючим словам.
Владислав Анатолійович обов`язково гордився б своїми синами. Лев цьогоріч пішов до 1-го класу. Кіріл відвідує футбольний гурток. А Ілля виріс справжньою копією батька. Та головне – це те, що кожен з них відчуває, що саме він тепер мамин захист і чоловіча опора. Незважаючи, що ще самі потребують підтримки та сильного плеча поруч, щосили підтримують маму.
Леву було лише 4 роки, коли Владислава Анатолійовича не стало. Але хлопчик пам`ятає, що з татом було весело та затишно. А ще пам`ятає міцні татові обійми. Кіріл по секрету розповів, що йому «дуже часто приходить тато у снах і вони разом грають у футбол».
Ілля намагається виховувати хлопчиків як може: перевіряє уроки, засипає купою всіляких смаколиків, оберігає та підтримує. Адже тепер саме він – головний чоловік в домі. Тато завжди повчав, що «чоловік в домі – це та людина, яка має все робити, щоб вдома все було», а ще « обов`язково потрібно поважати маму».
Людмила Анатоліївна намагається бути сильною та витривалою. Аби вистояти ховає десь глибоко в собі слабкість, невпевненість, сльози, розпач. І нікому не розповідає про те, як болить. Зібрала всі свої сили, щоб здійснити мрію коханого чоловіка. Повернулася з дітьми жити до с. Сад та побудувала в будинку другий поверх. А в дворі – купа домашніх улюбленців.
«Батько був звичайним роботягою. Все ладилося в його руках. Характер мав м`який, але наполегливий. У цьому я трішки схожий на нього. Всі, хто знав тата, досі його згадують та поважають. Дуже добре, що залишилися фото про щасливі роки», - розповідає Ілля.
Владислав Анатолійович Кокорін нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
«Сім`я та діти – найголовніше!»
«Хто, як не я?!»
Кокорін Владислав Анатолійович
Назавжди в пам`яті!
Назавжди в серці!
Зі слів родини записала Анна Рудиченко
